FM Радио Киева

середа, 16 лютого 2011 р.

Київська митрополія (1685-1770) про те,ЯК УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ ІЗ ЦЕРКВИ-МАТЕРІ НА ЦЕРКВУ-ДОНЬКУ.

ЛЄОПОЛЬД,а ЛЄОПОЛЬД  ДАВАЙТЄ ЖИТЬ ДРУЖНО
(но бєсчєстно і бєссовєстно...),   А...?

Київська митрополія (1686–1770)
[ред.]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Київська Митрополія

Собор Св. Софії
Засновники Апостол Андрій,
св. Володимир Великий
Автокефалія/автономія визнана Складова частина РПЦ
Нинішній предстоятель Митрополит Київський, Галицький та малої Русі
Центр Київ, Україна
Основна юрисдикція Московська держава, Російська імперія
Юрисдикція для діаспори Річ Посполита
Літургічна мова українська
Музична традиція Український наспів
Церковний календар Юліанський



примусове приєднання до Московського патріархату
1686 — 1770




Українська Православна Церква (1686 – 1770) — Київська митрополія у складі Російської Православної Церкви, з моменту неканонічного перепідпорядкування митрополії від Константинопольського патріархату до Московського, і до повної ліквідації окремішності української ц;еркви.Зміст [сховати]
1 Передісторія
2 Умови приєднання
3 Початки русифікації
4 Наступ на українську церкву
5 Репресії проти архієреїв
6 Ліквідація української церкви
7 Висновки
8 Джерел

Передісторія

Після смерті останнього Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Антонія Винницького (1679), затвердженого Константинопольським патріархом, й до 1685 року місцеблюстителем митрополичого престолу був Лазар Баранович. Він наполегливо відстоював незалежність української церкви, й відмовився прийняти митрополичий титул з рук московського патріарха.

У липні 1685 року відбулись «вибори» нового митрополита Ґедеона Святополк-Четвертинського. На них не були присутні більшість українського православного духовенства на чолі з Лазарем Барановичем. Тоді духовенство ще сподівалось, що вибори будуть визнані неправними, зібрало свій собор, на якому опротестувало вибори митрополита, при цьому отці церкви відзначали, що приналежність Київської митрополії до Константинополя може бути вирішена лише духовенством митрополії в порозумінні з патріархом. Прилучення до московського патріархату зробить шкоду церкві та народові – мовилось у посланні.

У жовтні 1685 року Гедеон поїхав до Москви, й 8 листопада прийняв посвяту та присягнув Московському патріарху. Паралельно з подіями в Україні, Москва наполегливо працювала й в Константинополі. Ще в грудні 1684 року цар послав до Константинопольського патріарха 200 рублів та просив віддати йому Київську митрополію. Тоді патріарх не погодився. Після призначення Гедеона, було направлено нове посольство, яке спочатку звернулись до єрусалимського патріарха Досифея. Але Досифей заявив, що й «навіть за більшу суму» свого благословення на незаконне діло не дасть. Тоді московські посли звернулись до турецької влади. Пообіцявши мир з Туреччиною посли добилися того, що великий визир визвав патріарха й вмовив його передати Київську митрополію Московському патріархату.

У травні 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій виписав шість грамот: дві до царів, московському патріарху, київському митрополиту, гетьману та українському народу. В яких зазначалl6;сь, що переходячи до московського патріархату за київською митрополією залишаються всі її давні права, київського митрополита мають вільно обирати, на посвячення до Москви йому їхати необов’язково, а на під час богослужінь має спочатку поминатися константинопольський, а потім московський патріархи.

Проте, дуже скоро єпископи Константинопольського патріархату зібрали Собор, на якому засудили неканонічні дії Діонісія та за порушення церковних канонів позбавили його патріаршого престолу.



Умови приєднання

Грамоти царів та Московського патріярха гетьманові Самойловичу та митрополитові Ґедеонові зберігали за Українською Церквою широку автономію.
1. Київська митрополія непідсудна Московському патріярхові;
2. Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається доживотно митрополитом;
3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви;
4. Залишається Братська школа і вільне навчання в ній;
5. Залишаються права друкування;
6. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром;
7. Київська митрополія вважається вищою, ніж інші;
8. В справах управління єпархіями, що залишилися, під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

На момент переходу Київської митрополії з-під юрисдикції Царгородського патріярха під юрисдикцію Московського до неї належали такі єпархії:
1. Київська (митрополича),
2. Чернігівська (Лазар Баранович),
3. Луцька (Афанасій Шумлянський),
4. Львівська (Иосиф Шумлянський),
5. Перемиська (Інокентій Винницький),
6. Мстиславсько-Могилівська (Білоруська) - необсаджена.

Ці єпархії повинні були залишитись у складі митрополії. Проте, Москва дуже швидко почала порушувати дані нею обіцянки.

Початки русифікації  (правильно: москвовізації  !!!)

В 1686 році митрополит Ґедеон не визнав за архиепископа (цей сан надав Московський патріярх ще в 1667 році) Лазара Барановича. Тоді епископ попросив прийняти Чернігівську єпархію безпосередньо під управління патріарха. Москва на це з радістю погодилась.

Мстиславсько-Могилівська єпархія, після смерти єпископа Феодосія Василевича, управлялась напряму московським патріярхом Йоакимом, а священиків рукополагали то в Смоленську, то у Пскові. Хоча новий патріярх Адріян підтвердив підлеглість цієї єпархії Київському митрополитові, але на початку XVIII ст. цей багатовіковий історичний зв'язок фактично припинився.

Зменшенню авторитету Київського митрополита сприяло й надання Москвою прав ставропігії Києво-Печерському монастиреві (року 1687), Києво-Печерській Лаврі (року 1688), та підпорядкування напряму патріарху інших монастирів по всій Україні. Таким чином ці монастирі виходили з-під влади митрополита, а їх архимандритів ставили безпосередньо у Москві або Петербурзі.

27 січня 1688 року Ґедеону прийшов наказ з Москви не вживати давнього історичного титулу Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Новий титул був «Митрополит Київський, Галицький та Малої Росії».

Зважаючи на імперську, антиукраїнську політику, яку проводила РПЦ, поступово від Київської митрополії до уніатської церкви перейшли Перемишльська єпархія (1692), Львівська єпархія (1700) та Львівське братство (1708), яке отримало ставропігію від Папи Римського Климента, та Луцька єпархія (1702 року). З 1728 до 1772 року Білоруська єпархія залишалася єдиною православною єпархією в Польщі, але й в ній правили єпископи, призначені напряму Російським Синодом.

У зв'язку з відходом від Київської митрополії всіх єпархій, внаслідок чого митрополит залишився єдиним єпископом митрополії, було поновлено Переяславську єпархію, як підлеглу Київському митрополитові. 1700 року, за наказом патріярха, до Москви відряджено два кандидати на нову катедру: ігумена Миколо-Пустинського монастиря, Стефана Яворського, та ігумена Михайло-Золотоверхого манастиря, Захарія Корниловича. В Москві Стефана Яворського висвячено на митрополита Рязанського, а Захарія Корниловича — на єпископа Переяславського (року 1701).

Невдовзі московський цар Петро І ліквідує Московське Патріаршество й запроваджує Синод. Цей акт перетворює московську Церкву на урядове знаряддя Російської імперії.

Наступ на українську церкву (РУСЬКУ ЦЕРКВУ)

Перші митрополити після Гедеона Четвертинського — Варлаам Ясинський (1690-1707) та Йоасаф Кроковський (1708-1718) були обрані на Елекційних Соборах у Києві й лише затверджені та висвячені у Москві.

Але вже на долі Йоасафа Кроковського позначилася страшна та трагічна практика перебування під російський урядом. Коли стало відомо про перехід гетьмана Івана Мазепи до Карла XII, Петро І викликав до Глухова митрополита з єпископами Чернігівським та Переяславським. 1709 року, за наказом Петра І, вони примушені були виголосити анафему гетьману Іванові Мазепі, який багато зробив для українсько 111; Церкви та її розвитку, побудував сотні церков по всій Україні, а споруджені гетьманом храми є перлинами українського бароко.

Після Полтавської битви митрополит Йосафат був засланий до Твері. 1718 році його заарештовано й вивезено до Петербургу на допит, де він помер.

1710 року - в Київській Митрополії вводиться церковна цензура. З українських церковних книжок вилучаються слова, які здаються московським духівникам єретичними й «не відповідними православ'ю».

1720 року – впроваджується указ, за яким українське друкарство переводиться на московський взірець, і тільки на "вєлікороссійском нарєчіі" (московськком нарєчії). Вилучаються церковні книжки українського друку. Друкарні Києво-Печерської лаври заборонено друкувати українську граматику для шкіл. В Російській імперії починає діяти так звана "Єкатиркненська комісія уложення". Київське духовенство склало 75 пунктів, своєї петиції до цієї "Комісії" про відновлення прав і привілеїв, стародавніх звичаїв Київської митрополії. В Синодальній комісії ці прохання відхилили.

Після смерті митрополита Йосафата, митрополича кафедра чотири роки не була обсаджена. Лише 1722 року, на «архієпископа Київського» було призначено Варлаама Ванатовича. Таким чином він отримав сан архієпископа, а не митрополита. В тому ж році Переяславську єпархію було виведено з-під юрисдикції Київської митрополії, отже митрополію було зведено до рівня однієї з російських єпархій. Це позбавлення Української Церкви автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархії було зв'язане з загальною політикою Російської держави проти України: після смерти гетьмана Скоропадського, українцям не було дозволено обирати нового гетьмана, й засновано Малоросійську Колегію

Репресії проти архієреїв

1727 року, за правління Петра II, було відновлено гетьманство. Варлаам Ванатович почав клопотатися про поновлення титулу митрополита. Крім того, від озвучив протести українського духовенства з приводу порушення прав і привілеїв Української Церкви.

2 серпня 1730 року, архієпископа, разом з кафедральним собором, було викликано до Москви, де їх всіх заарештували, позбавили титулів та засудили на довічне заслання. Вітчизняна історіографія вважає Варлаама Ванатовича речником українського православ’я XVIII ст. і мучеником за українську справу.

1727 року – Російський(московський) Синод, всупереч усім обіцяним привілеям, даним Київській митрополії, призначив на Переяславську катедру росіянина Йоакима Струкова. Висвячено його в Петербурзі, без участи Київського митрополита в його обранні та затвердженні.

1752 року, по смерті цього єпископа, митрополит Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Синод затвердити на Переяславську катедру одного з обраних ними кандидатів-українців. Синод висловив митрополитові догану і призначив свого кандидата.

1731 року – наступником Варлаама Вонятовича став Рафаїл Заборовський, якому 1742 року привернено титул митрополита.

Ліквідація української церкви

1748 року новим митрополитом був призначений Тимофій Щербацький. Функції та права митрополита були дуже обмежені, тому Тимофій зосередився на розвитку Київської Академії та відновленні друкарні при Києво-Печерській лаврі. Але й він, обурений втручанням Москви у найменші справи митрополії, 1757 року написав листа у св. Синод з проханням звільнити його з митрополичої кафедри.

За нового митрополита - Арсенія Могилянського права Київського митрополита було ще більше обмежено. 1767 року, під час правління Арсенія, відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів». В її наказах духовенства вимагалося привернути Українській Церкві її старі права. Звичайно, ці звернення справили негативне враження на царицю Катерину ІІ. Важливим кроком у підготовці царського уряду до повного поневолення України став Генеральний опис 1765 – 1769 рр.

Одночасно тривала політика активної русифікації України, та політика культурної асиміляції українського народу. Причому російський царизм спирався в цьому на підтримку з боку російського духовенства. Одночасно, незважаючи на підпорядкування російській православній церкві та Синодові, українські єпархії все ще зберігали деякі особливості в організації та церковних обрядах.

1770 року синодом було заборонено використовувати титул «Митрополит Київський, Галицький і Малой Россії», а тільки — «Митрополит Київський і Галицький».

Наступним кроком стала секуляризація церковних багатств. Українська церква володіла на той час величезними маєтками, на кошти яких монастирі проводили велику культурно-освітню роботу, утримували школи, шпиталі, допомагали знедоленим. Ще в середині 60-х рр. XVIII ст. Катерина II спробувала здійснити намір забрати ці землі, але зустріла сильний опір з боку духовенства. Однак вона від свого наміру не відмовилася.

У 80-х рр. склалися більш сприятливі умови для реалізації цього задуму, і 10 квітня 1786 р. імператриця видала указ про секуляризацію монастирських та церковних земель, внаслідок чого було закрито 46 монастирів. А митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783) систематично провадив централізаційну політику в Українській Церкві. Мало того, коли 1775 року, після руйнування Запорозької Січі, було утворено Херсонську єпархію (підпорядковану синодові), до неї було приєднано частину Київської митрополії.

Висновки

Не минуло й ста років (1685-1783), як Українська Церква була переведена від автономного статусу у складі Константинопольського патріархату (що залишав їй фактичну автокефалію), під деспотичну централізовану владу московських церковників. З 1721 року влада в церкві перейшла до царя. Синод обирав кандидатів на митрополита, а затверджував їх цар. Крім того, протягом коло 60 років ця цивільна влада належала царицям — Катерині І, Анні, Єлисаветі, Катерині II. Таким чином імперською православною церквою управляли жінки.

Цілеспрямованими діями Російського уряду, українське православ'я поступово втрачало свій зв'язок з українським народом, українською культурою і літературою. Ще в першій половині XVIII ст. російський уряд зажадав, щоб в Україні книжки видавалися не інакше, як за суворим узгодженням їх з російськими текстами. Ця політика тривала аж до 1917 року.

В українському православному Требнику 1695 року не було ні одного з тих святих, що були додані в московських місяцесловах як московські святі. Лише 1784 року було наказано всім українським церквам прийняти російський Місяцеслов. Українська богослужба була переведена на московський лад, українські богословські та церковні книги було заборонено.

Проте, українці не хотіли відмовлятися від своєї віри та обрядів. Так, требник Петра Могили, містив до сорока обрядів, яких не було в требнику московського друку. А київська друкарня продовжувала випускати свої колишні книги, навіть незважаючи на заборону царського уряду. Тоді указами Синоду від 1766 і 1775 рр. було наказано Печерській друкарні друкувати та продавати тільки ті книжки, які друкувалися в московській друкарні.

Архімандрит Києво-Печерської лаври Зосима Валькевич у 1769 р. просив у Синоду дозволу надрукувати українські букварі, оскільки народ не розуміє російських і не хоче їх купувати. Проте Синод не тільки не дозволив, але наказав відібрати назад ті букварі, що були вже на руках.

Аналогічна ситуація була і в освіті. Лише російською мовою велось читання усіх без винятку лекцій в Києво-Могилянській академії з 1784. Те саме було заведено й по всіх школах в Україні.

1800 року – Московський Синод видає указ, за яким забороняється будувати церкви в стилі українського бароко.

1810 року – Києво-Могилянську академію закривають і на її місці створюють Духовну Академію, яка остаточно перестає бути осередком українського духовного життя.

Джерела
Історія Церкви в Україні о. Юрій Федорів. Рік видання: 2007. Видавництво: Свічадо
Історія автокефалії в Україні.
Іван Огієнко. Українська Церква
Рейдерські традиції Московського патріархату..
Наталія Полонська-Василенко Історія України.
Ігор Жданов. КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС АБО ЯК УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ З ЦЕРКВИ-МАТЕРІ НА ЦЕРКВУ-ДОНЬКУ.


Немає коментарів:

Дописати коментар